„Хата з лободи”

І ведуча. Прекрасна золотоніська земля – яскрава квітка у пишному букеті України, надихала співців своєю красою, своїм багатством, мужністю і мудрістю людей. Тут народилися і творили митці, чия творчість увійшла в золотий фонд України – це К. Думитрашко, Г. Сковорода, М. Терещенко, Юхим Ґедзь, Н. Лівицька-Холодна, Олександр Навроцький, Охрім Варнак, Н. Ужвій. Та це далеко не повний перелік видатних імен.

Село Богуславець на Золотоніщині явив Україні талант М. Максимовича, видатного вченого, письменника, етнографа, а через століття після нього в 1931 році на цій же мальовничій землі побачив світ письменник, наш з вами сучасник І. С. Дробний, яким ми всі так пишаємося.

ІІ ведуча. Ми з вами знайомі з творчістю Івана Семеновича завдяки 5 збіркам його поетичних творів:

„Добридень, люди”, яка вийшла в 1962 році;

„Білий світ” – 1976 році;

„Троїсті музиканти” – 1983 році;

„Блакитне дерево Дніпра” – 1988 році;

„Груша серед поля” – 1996 році, та численних публікаціях у

Колективних збірках, альманахах, періодиці. У 2005 році вийшла з друку нова книга „Вереснева золота печаль”.

З кожною новою збіркою творчість Івана Семеновича вдосконалювалась, охоплювала деталі ширші просторові обрії, завойовувала все більше коло шанувальників.

І ведуча. З впевненістю можна сказати, що провідна тема творчості поета – село, з його безмежними ланами хлібів, з своєрідними людськими долями на мальовничій природі.

Для нього земля і хліб – основа основ людського життя, вічне джерело достатку і краси, радощів і натхнення.

І. С. Дробний добре відомий і знаний в Україні. Визнанням творчих заслуг І. С. Дробного стало те, що в 1977 році його прийнято до НСПУ, а в 1998 році за збірку поезій „Груша серед поля” присуджено обласні літературну премію імені В. Симоненка „Берег надії”.

ІΙ ведуча. Сьогодні ми познайомимося зовсім з новою стороною творчості І. С. Дробного – його першою прозовою книгою „Хата з лободи”, яка побачила світ в 2003 році черкаському видавництві „Відлуння – Плюс” за сприяння спонсорів Золотоніського краю.

Але, якщо бути зовсім точним, то доречно сказати, що з прозою Івана Семеновича ми вже знайомі раніше, завдяки публікаціям у місцевій пресі історичних досліджень про визначних людей краю: Симоненка, Максимовича, Шевченка. Опубліковано було роботи про В. Симоненка, історичні дослідження про останні роки життя Т. Г. Шевченка і його намагання створити сім’ю „Нема з ким сісти хліба з’їсти”. В статті „На світанковій землі Михайла Максимовича” досліджуються факти з суспільного і особистого життя великого українця і нашого земляка.

Ці дослідження сподобались і запам’ятались читачам і чомусь виникла впевненість, що письменник на цьому не зупиниться і буде писати не тільки поезію, а й прозові твори.

Учень. Книга „Хата з лободи” складається з двох частин: перша – автобіографічна повість „Хата з лободи”, друга – літературні портрети краян.

Як сказав Іван Семенович в одному з розділів повісті „Переказувати зміст роману – річ невдячна”, так і нам здається - переказувати зміст цієї повісті – річ невдячна, її краще прочитати. До слова сказати – коли вже почнеш читати цю книгу, то не покинеш, не дочитавши до кінця. Хоч це і не роман, з однаковим інтересом сприймаються всі розділи книги.

Така ж сама невдячна річ охарактеризувати одним-двома словами про що ж ця повість. Кожен читаючий має свою думку про це.

Учениця. Хронологічні рамки описуваних подій значні – від початку ΧΧ ст. до 2000 року.

Можна сказати, що ця повість – розповідь через призму життя декількох поколінь однієї родини, про життя всієї України, це і розповідь про спостережливого сільського хлопчика, про батька – матір, і зрештою про все своє покоління, що вибивалося в люди з воєнних і повоєнних лихоліть, дивуючи своїм оптимізмом.

За висловом М. Пономаренка „Книжка подає промовисті побутові, соціальні та економічні деталі періоду голодомору, розстрілів і Соловків...” До ганебного стовпа світової історії Дробний ставить увесь тодішній суспільний устрій з його фальшивим ідеологічним підмурівком.

Читаєш книжку – і дух забиває від трагічних картин, змальованих у ній.

Учень. Звичайно ж, можна сказати, що це повість і про богуславчан, в якій тісно переплелися сумні картини підневільного в усі часи життя селян з яскравим описом природи села та дитячих вражень. Не дивно, що односельці автора записуються в шкільній бібліотеці в чергу, щоб узяти для читання „Хату з лободи”. Люди знаходять тут відомості про своїх родичів, земляків…

У присвяті автор написав: „Усім страдникам не милосердної колгоспної системи, і в першу чергу – пам’яті матері моєї Клавдії Омелянівни та батька Семена Даниловича, присвячую з любов’ю і шанобою”.

Учениця. „Хата з лободи”. Чому таку назву дав автор своїй книзі?

В українській народній пісні співається „Постав хату з лободи, а в чужую не веди”. Здавалось, хата з лободи – витвір народної фантазії, це ніби щось не тривке, не надійне, ефемерне. Але ж ні – хати з соломи та очерету будувались повсюди на степовій Україні. Зібравши людей на толоку за тодішнім звичаєм, будували з глини, домішуючи солому чи очерет, бо кращого будівельного матеріалу в ті часи годі було шукати. Хата була маленькою, без підмурівку, бо каменю в цих краях, як і дерева не водилось. Стіни виростали прямо із землі, їх робили із замішаної глини з соломою. Пізніше у суцільних стінах прорізали невеличкі віконечка та двері, вкривали соломою. Часто під одним дахом знаходилась і комірчина для худоби – щоб взимку зігрівали один одного.

Але мати власну хатину, хоч із лободи було щастям для селянина.

Учень. Та на жаль, як сказано в передмові до книги, „з лободи були не тільки оселі героїв цієї оповіді, а й, як виявилось, сама держава, в якій вони жили, весь тодішній суспільний устрій з його наскрізь фальшивим ідеологічним підмурівком.

Ось як з болем і любов’ю пише автор про рідну хату: (зачитати абзац на ст. 42).

І ведуча. У такій хаті в 1931 році і народився Іван Семенович Дробний.

Дитинство було важке, як і у всіх селянських дітей, котрі пережили війну, голодовку, злигодні післявоєнних років. Та, не зважаючи на це, хлопчик ріс з щирою душею, дивився на світ широко відкритими допитливими очима, всмоктуючи і акумулюючи все в собі, щоб в наступні роки поділитись враженнями з своїми читачами.

Розпочинається повість розповіддю про Грушівщину – так став називатися куток у Богуславці, який заснував його прадід Іван Іванович Груша та грушівський рід.

В чіпкій дитячій пам’яті збереглися картини з життя кутка, в якій ще зростав сам автор, а також розповіді численних своїх родичів. З баченого і почутого, а також клопітливо дослідженого і складалася ця розповідь.

Учень. Прадід, який з молоду мав прізвище Грушівський „людиною був, очевидно, винахідливою, незвичайною, яка не боялась ризику, бо не сидів дома, чекаючи манни небесної, а метався по світах у пошуках пристойного заробітку. Дістався аж до Америки десь ще в середині минулого століття. Для цього потрібні були і рішучість, і воля, і практичність, і широкі зв’язки з такими ж одгаяками, як і сам.

Заробивши грошей, прадід одружився та повернувся на Україну. Доля занесла їх у Богувлавець, де купили сто десятин землі та гарне дворище. Так почали господарювати родичі Івана Семеновича (по материнській лінії). І добре господарювали. Дід також вів господарство грамотно, знав агротехніку, передплачував журнали. Так само добрими хазяїнами були і його діти, всі мали чотирикласну освіту.

Так потихеньку розбудовувався цей куток.

Учениця. Великі біди звалилися на Грушівку після революції та в громадянську війну. Землі повідбирали, залишивши тільки мінімум по тодішніх законах, бабу Грушиху розкуркулили та з чотирма молодшими дітьми вивезли до Сибіру. (Зачитати 2 абзац на ст. 16).

Учень. Таких розкуркулених було багато, їх як худобу заганяли до вагонів і „мов переполоханий поїзд захекано помчав їх до білих ведмедів. Спинявся подекуди лиш на якісь хвилини, поки живі встигали покласти померлих під укіс на замерзлу землю. Ховати не було коли і не було як. Залишали тіла дорогих людей на розтерзання вовкам та собакам… Кров холоне в жилах від таких жахів! Скільки тих людських кісточок не похованих валяється й дотепер уздовж комуністичних доріг смерті! Людина не мала права на могилу, на узвичаєне поховання, не кажучи вже про інше”. Для порівняння тут можна сказати наступне:

Цар заслав у Сибір 121 декабриста. До одного перераховано! І всі померли своєю смертю. І всіх цих людей могили відомі. Розкуркулених і радянських каторжників тут загинуло мільйони, і ніхто їх не рахував. І могил не має. Більшовики тут кінці заховали у воду та сніг, як на Україні в чорнозем.

Учениця. Пронеслись вітри революції, громадянської, колективізації над Грушівкою. Що ж вони принесли жителям кутка, яке „світле” майбутнє побудували?

Часи настали важкі й непевні. Віками узвичаєні порядки летіли шкереберть. Почали організовуватись колгоспи, а Грушівщина занепадати. Баба Грушиха повернулась до дому, та де він той дім? Облаштувала з дітьми землянку недалеко від своєї хати, та вона завжди була сира й холодна. Та й ця землянка була як більмо на оці у сільських активістів. Напередодні війни наказали вибратися звідти, - і стала вона доживати віку по найманих кутках. Дядьки у 37-му попали у додаткові списки „ворогів народу” та й переварилися у ненаситному череві Гулагу. Багатьох з родини розкидало по всьому Союзу у пошуках кращої долі, а хто лишився у селі, так як батько з матір’ю, спромоглися розжитися лише на малюсіньку „хату з лободи”.

ІΙ ведуча. У книзі у підзаголовку хоч і починається „автобіографічна повість”, та вона виходить далеко за рамки простого хронологічного опису життя. Тут не просто описуються якісь події, а й висловлюється власна оцінка автора щодо цього, автор ділиться своїми роздумами, аналізує історичні факти, наводить цитати з історичних документів і все це разом дає змогу читачу зовсім іншими очима глянути навіть на ті роки та події, свідками яких були самі.

І ведуча. Значне місце в повісті відводиться розповіді, про часи колективізації на селі, про голодомор 32-33 років, страшні, холодні і голодні роки окупації, а після них знову голод 46-47 років, важку працю селянин з ранку до ночі за символічну плату. А ще давили селян непосильні податки та позики, які треба було сплачувати не тільки грішми, а й натурою – м’ясом, яйцями, молоком.

Учень. Ось радісні „спогади дитинства”:

„Життя… воєнної і повоєнної пори запам’яталося мені в першу чергу постійним недоїданням. Їсти хотілося постійно: вранці, в

Обід, увечері і навіть у сні. Це якийсь особливий, страшний стан організму… Здається, ніби в тебе якимсь потужним насосом висмоктується твоя душа, залишається тільки болюча матеріальна оболонка, яка вже сама щомиті, щосекунди продовжує просити, вимагати, благати того самого – якоїсь поживи… Від недоїдання паморочилося в голові, метелики в очах літали, світ ішов обертом”.

Але ж, не зважаючи на такий стан, треба було якось поратись по господарству, ходити до школи. На уроках часто бувало, що слова чи цифри, написані на дошці, зливались і важко було прочитати – рябіло в очах від недоїдання.

Учениця. Чому ж таке сталося, що у селі люди голодували навіть у 50-і роки?

Та тому, що селян, як і колгосп у цілому, не думаючи про себе, в першу чергу повинен був розрахуватися з державою. Але обсяги держпоставок не регламентувалися ніякими документами. „Влада брала з колгоспу що хотіла і скільки хотіла. Коли починалися жнива, у села направляли уповноважених райкому партії, які допомагали викачувати хліб, як золото, прямо з току в державні засіки. Це поживне щолітнє пограбування вона перетворила в грандіозний спектакль, забиваючи ним баки селянинові”.

Учень. Всі наявні в колгоспі автомашини навантажувались зерном і прикрашені прапорами і транспортами із словами вдячності рідній партії за щасливе життя відправлялись у райцентр. „По токах співали і танцювали сільські і приїжджі культармійці, проводились імпровізовані мітинги, де рапортувалось про досягнуті успіхи. Це добре зрежисована можновладцями вистава служила для них ширмою, за якою вони чинили справжнісінький розбій. Вона була і для селян своєрідним наркотиком, котрий не давав їм реально сприймати дійсність. Бо хіба ж можна вважати нормальним, коли трудівник, танцюючи і співаючи, безплатно віддає своїм горбом вирощений увесь хліб, сам залишаючись із дітьми на голодному пайку. Оце так була передана більшовикам земля у безплатне користування селянам”.

Безпросвітне було життя колгоспника, і така ж доля чикала їхніх дітей. Тож однолітки Івана Семеновича намагались після школи за любу ціну вирватись із села хто куди міг, світ за очі. Хоч і чортові на роги, аби не конати в осоружному колгоспному ярмі. Розлетілись хто на навчання, а хто на роботу в місто.

ІІ ведуча. Ще змалечку захопився Іван Семенович читанням, перечитував всі книги, що потрапляли до рук, а пізніше газети від першого до останнього слова. Через газети дізнався, що є така професія – журналіст, який буває у різних куточках землі і звідти пише свої статті. Хлопця захопила думка стати журналістом, адже з такою професією можна побачити цілий світ!

„Мені страшенно хотілося стати журналістом. Руки свербіли до пера. Звідки цей потяг узявся, не можу збагнути…

Навіть розмов у нашому селі не чув про людей з такою рідкісною професією. Я десь вичитав чи від когось почув, що в Харківському інституті є факультет журналістики. Тільки і тільки туди!”.

І ведуча. Та не так сталось як мріялось. У виборі професії головну роль відіграла матеріальна сторона – до Харкова далеко добратись, потрібно чимало грошей на квитки, а де ж ті гроші у селянських злиднях? Подумав – подумав майбутній абітурієнт та й подався у Черкаський педагогічний – тут можна вивчати літературу, та й грошей на квиток не треба – можна їздити на даху вагона чи на платформі товарняка „зайцем”. Отак і їздили всі студентські роки: „Як злодії, ми ховалися за насипом, у садках. І аж коли колеса починали вистукувати, бігли зі своєї засідки до поїзда і видиралися на нього хто як міг. Пил, пісок, кіптява від паровоза забивали очі і ніс. Нічим дихати. Та це ще півбіди, коли погода божа. А в холод і у хвищу – заступи і одведи! Згадую оце тепер – і мороз поза шкурою”.

Цікаво читати про студентське життя. Воно хоч і було голодне до запаморочення голови, але веселе, цікаве і насичене літературним життям. Іван Семенович розповідає про своїх однокурсників, а пізніше відомих письменників Михайла Семенягу, Миколу Єременка, Якова Івашкевича, Михайла Жука, про спроби написання „крамольних” віршів, які висвітлювали об’єктивний погляд на тодішнє суспільне життя.

ІІ ведуча. Оповідаючи про життя-буття за часу свого вчителювання, Іван Семенович з іронією і сумом змальовує побут „сільської інтелігенції” 60-х років, проблеми освіти 70-х із законом про обов’язкову середню освіту. Все, що наболіло на душі у небайдужого педагога переливалось на папір не тільки у вигляді віршів, а й у вірші-сатири, такі як „Арія завуча із опери баби яги”, „Без муки нема науки”, „Дещо світу про освіту з нестандартного підзвіту”, та „Слізний плач освітянських невільників”, „Ведуть по вулиці в науку вже майже з вусом козака”…

І ведуча. У книзі „Хата з лободи” автор торкається багатьох найпекучіших проблем далекої і ближчої минувшини і ніби тим самим застерігає сучасників не наробити непоправних помилок. Деякі місця в книзі не можна читати без сліз.

Але відчувається і любов, тепло, з якою пише про той далекий світ дитинства, у якому народився і виріс і який став невід’ємною часткою його душі. Він з любов’ю пише про людей, що оточували його – людей добрих, працьовитих, скромних і талановитих.

Тут зустрічаємось із описом природи, який граничить з поезією:

„Сонячний по вінця день самої середини благодатного літа. Буяє городня зелень навколо споришевого подвір’я. Чубаті соняхи по-парубочому заглядають у блакитні дзеркала хатніх шиб, милуючись білим світом і собою. Ще їхні голови не хиляться додолу від життєвих незгод, ще вони весело підняті в небо і, не моргаючи, не мружачись, дивляться прямо в палаючі зіниці сонцю”.

ІІ ведуча. У книзі Іван Семенович розкрився і як письменник-краєзнавець. Він відкрив чимало сторінок історії оповідями-дослідженнями про видатних людей краю. В матеріалі „На світанковій землі Михайла Максимовича” документально досліджує факти з суспільного і особистого життя М. Максимовича, великого українського вченого. Готуючи матеріал, він знову іде до людей, до природи у свій рідний край, з яким не пориває усе своє життя.

Там на Тимківщині, у рідному хуторі Максимовича, він зустрічається з старенькими жителями, які виявились його родичами. Хвилюється, підходячи до тієї старої липи, під якою, мабуть не раз грався малий Михайлик і яка чудом вціліла і дожила до наших днів, щоб донести до нас пам’ять про Максимовичів. Він гордий тим, що народила Максимовича богуславська земля, але жалкує, що так пізно дізнався про свого видатного земляка.

За висловом В. Симоненка „Іван Семенович не хоче щоб в землю ішли без сліду, безіменні, святі, незрівнянно чудесні, вірні діти землі, горді діти труда”, і створює низку літературних портретів краян – Василя Захарченка, Григорія Діхтяренка, Михайла Пономаренка, Галини Науменко-Аргат, Василя Симоненка та інших письменників, приязно пише про творчість молодих авторів, порівнює погляди на певні історичні події двох геніїв – Пушкіна і Шевченка, які жили в один час і в одному місті.

І ведуча. У цих літературних портретах Іван Семенович відкрив для нас ще одного поета і прозаїка із рідного йому Богуславця – Олександра Пилиповича Батира (псевдонім Олександр Манжаківський). В його доробку є збірки віршів, є лірично-щемкі „Манжаківські оповідання”, є пристрасна патріотична публіцистика. Все це було на час написання літературного портрету в 1999 році тільки в рукописах. На видання не було коштів.

Творчість Олександра Манжаківського отримала схвальну оцінку відомих українських письменників, зокрема В. Захарченка та Віктора Терена. Цікаво було дізнатись про дальшу долю творчого доробку цього автора.

ІІ ведуча. На закінчення хочеться підкреслити як важливо, що нині є такі люди, як І. С. Дробний, які люблять свою землю, свято шанують пам’ять батьків і дбають, аби відродилось рідне слово, любов до історії свого народу, свого Золотоніського краю.

Шанувальники художнього слова на Золотоніщині чекають нових творів свого письменника-земляка і зичать йому невичерпної творчої наснаги і найповнішого вияву таланту.

Підготувала: Матвієнко Катерина Олексіївна,

Бібліотекар Байбузівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Черкаської районної ради Черкаської області


Понравилась статья? Поделиться с друзьями: