• Литература > Твір на тему Жити спішити треба! (роль громадянина у відродженні і зміцненні української державності)

    Твір на тему Жити спішити треба! (роль громадянина у відродженні і зміцненні української державності)

    "Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?" — чітким відлунням б'є у серце ритм слів, написаних Василем Симоненком в минулому столітті, яке позначилося на долі нашої країни тоталітарним режимом. Але минає час, і епохи змінюються. Формуються нові моральні засади співжиття в суспільстві. Та для кожного, хто приходить в цей світ, незмінним залишається пошук власного місця у житті, проблема вибору між честю і безчестям, між муками совісті і ситим спокійним існуванням.

    "Ти знаєш, що ти — людина?" — цей заклик поета і сьогодні для нас звучить актуально, спонукає до роздумів про той історичний момент в якому випало жити. Перелом століть, перелом, викликаний переходом від однієї суспільної формації до іншої — ось якими складними викликами часу позначено долю кожного з нас і українського суспільства загалом. Можливо, колись про цей час напишуть великі літературні твори, яку будитимуть уяву тих, хто ще прийде на цю землю, тривожитиме їх душу. Можливо, наступні покоління навіть будуть заздрити нашим сучасникам, які стали безпосередніми учасниками багатьох подій, що вже назавжди ввійшли в історію країни.

    Людина... Особистість... Громадянин... Кожне з цих визначень має особливий духовний смисл. Той, хто небайдужий, роздумуючи про їх значення для власної особи, обов'язково звернеться до свого серця, своїх почуттів, буде намагатися зрозуміти: яка я людина?, чи духовна я особистість?, чи свідомий я громадянин в своїй країні? Для пошуку відповідей на ці запитання іноді не вистачає всього життя. Однак, розуміючи непросту сутність цих запитань, завжди були люди, які прагнули дати відповідь на них, ними міряли вчинки власні та тих, хто знаходився поряд.

    Здавалося б, людство виробило чіткі моральні засади для того, щоб дотримуючись їх, кожна людина почувалася цілком щасливою і захищеною на землі. Та, певно, це було б надто просто, якби всі були добрими, розумними, порядними. "Так вже влаштовано наш світ, що не завжди позитивні моральні і суспільні категорії поєднуються в одній особі. Можна вважатися доброю спокійною людиною, але виявитися байдужим громадянином. Про таких кажуть, що їх хата скраю. Таких осіб мало цікавить, чим і як живе людська спільнота, представником якої вони є. їм не згіркне хлібина від того, що хтось дорікне за навмисну байдужість до долі власного народу. Для них головне — мати свій теплий куток.

    Розвинута нестандартна особистість може виявитися досить підлою і жалюгідною в суспільному розумінні людиною.

    У стабільному ситому суспільстві ці риси можуть і не проявлятися. Однак трапляються такі моменти, коли життя немов виводить на високий моральний подіум кожного з нас, де неначе під яскравим прожектором висвітлює найменші порухи душі.

    Існує такий вислів: "Якщо не я, то хто?" Вдумаймося, для нашого суспільства знову, як не раз вже траплялося на теренах історії, постало питання, хто візьме відповідальність за долю молодої України? Сімнадцять років незалежності, прожитому всіма нами в спільному домі, звичайно, не минули даремно. У суспільстві, в українській свідомості сталося чимало змін. Але ці ж роки водночас показали, яким важким тягарем лежить на всіх нас застарілий спосіб мислення, невміння домовлятися заради вищої спільної мети з тим, хто думає інакше, жертвувати власними амбіціями заради загальних здобутків, небажання цінувати не тільки своє життя й благополуччя, а й тих, хто знаходиться поряд. Багатовікові приклади історії свідчать, що завдання вироблення нових суспільних цінностей, створення справжнього громадянського суспільства найчастіше найбільш гостро постає перед молодим новим поколінням, яке ще тільки формує своє життя.

    Сьогоднішніх юнаків і дівчат називають "поколінням пепсі", їм закидають занадто велику схильність до розваг, люди старші за віком не розуміють їх "диких танців" і потягу до віртуального комп'ютерного світу. Але більше важливо не те, що приваблює молодь в певний конкретний момент, а ті моральні цінності, які вона сповідує. Не слід забувати, що з часом захоплення змінюються, а от чесність, незаангажованість, прагнення до самовираження, які формують характер і риси нових громадян, можуть прислужитися всьому суспільству.

    Перед усіма нами і далі стоїть важливе завдання розбудовувати свою країну і зміцнювати її державність. Не буде перебільшенням сказати, що лише від самих громадян, їх, суспільної свідомості і емоційного заряду залежить, чи стане країна, в якій живемо, такою, що сприйме нові реальності сучасного світу, займе в ньому гідне місце.

    "Ти знаєш, що ти — людина?" Це непросте питання час від часу так поставало перед громадянами України в її історичному розвитку, що від нього залежало майбутнє нації. Це траплялося ще до того, як воно матеріалізувалося під пером одного з кращих українських поетів, і в його час, і тепер, коли тільки вчимося йти по новому демократичному шляху.

    Від відповіді кожного з нас самому собі на нього в кінці 80-х, на початку 90-х років минулого століття залежало, чи стане наша Батьківщина незалежною і суверенною. Ціна свободи — це ціна прийняття рішень. Свідомі громадяни України в дев'яностих прийняли саме таке рішення: "Суверенній Україні — бути!", поставивши тим крапку в багатовікових прагненнях наших предків, почавши невідворотні зміни в житті суспільства та існуванні держави. Не треба думати, що це легко далося для більшості населення нашої країни. Однак більшість народу настільки відчувала потребу в якісних суспільних змінах, що ризикнула відмовитися від спокійного "вчора" заради невідомого "завтра".

    На Сході недаремно говорять: "Не дай Боже жити вам в час змін". Мудре побажання. Бо, з одного боку, зміни несуть активність, прагнення новизни. Але з іншого, — ніхто не знає, яку силу волі потрібно мати кожному з громадян країни, де відбувається значна суспільна ломка, для того, щоб зрозуміти, витримати, перетерпіти всі її наслідки. У нашій країні цей переломний період вже розтягнувся на кілька років. Такий стан справ не задовольняє нікого. Це й зрозуміло. Адже країна, яка знаходиться в центрі Європи, має достатній розвиток цивілізації, мала б швидше здолати перевали, які постали на шляху власної державності. Але ж поступ вперед пробуксовує. Іноді здається, що дорога до кращої долі сходить кудись на манівці. Ці складні процеси, що відбуваються в українському суспільстві, знову й знову спонукують до пошуку відповіді на питання: "Яка ж ти людина і який громадянин?"

    Скільки буде ще витків української історії, коли питання громадянської свідомості кожного з нас знову виявиться поставленим на перший план, доведеться всім нам пережити? Адже постійно в країні відбуваються події, в яких вчувається голос громадянського суспільства,- знак того, що нова українська держава будується в дуже складній боротьбі, йде не завжди прямим, а частіше суперечливим шляхом. Ці ж таки події стають екзаменом на суспільну свідомість, який народ має з гідністю витримати, продемонструвавши силу волі, прагнення порядку. Наш поступ, звичайно, буде продовжуватися, але тільки тоді, коли зуміємо бути на вістрі часу, відчуватимемо ритм життя.

    "Ти знаєш, що ти — людина?" Ти задумувався над цим питанням? Ти віриш, що житимеш у чудовий, неповторний час? Ти відчуваєш, що тобі пощастило народитися у потрібний час і у потрібному місці? Ти переконаний, що саме від тебе залежить, якою стане твоя країна в подальшому? Якщо сам собі відповідаєш на ці запитання позитивно, значить, тобі ця країна може довірити своє майбутнє? Л ти можеш довірити їй власне життя, надію на те, що тут щасливими виростуть твої діти.

    Чи, може, ти вже пакуєш валізи і подумки вибираєш, де тукати кращої долі: в благополучній Європі чи в заокеанських Штатах? Адже набагато простіше скористатися тим, що вже створили інші, ніж будувати свою країну і власне непросте життя в ній. Якщо такі думки тобі ближчі, то тоді, мабуть, і державам не може сподіватися, що ти станеш її гідним громадянином, і тебе мало хвилює майбутнє народу, частинкою якого себе вважаєш.

    Останнім часом нерідко згадується легенда про те, як Господь роздавав народам.-землі. Несміливі українці так і не дісталися до Всевишнього вчасно, перечекали усіх. От мало й не залишилися ні з чим. Пожалівши цей тихий і сумирний народ, Господь віддав йому шматочок власної, найкращої землі.

    Можливо, коли стала Україна незалежною, Вищий розум пожалів нас вдруге: дав шанс жити у вільній демократичній країні. Чи зможемо використати цей шанс, не втратити його, залежить, власне, від кожного громадянина, від його суспільної самосвідомості, від вміння на запитання "Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це, чи ні?" гордо і незалежно відповідати: "Так, я — людина, я — громадянин, я — особистість. Я розумію, що "жити спішити треба...", аби встигнути зробити ще дуже-дуже багато задля процвітання власної держави, з якою пов'язую своє майбутнє".

    Вы прочитали материал на тему: Твір на тему Жити спішити треба! (роль громадянина у відродженні і зміцненні української державності)

    ноября 11, 2012 Опубликовано: Литература




    Предыдущее из этой категории:

    Следующее из этой рубрики:



!
Аттестация, обобщение опыта учителя. Здесь вы найдёте конспекты уроков, разработки мероприятий, нормативные документы.
© 2012-2020. Сайт создан для учителей, обсуждаются вопросы педагогики, преподавания, работы в школе.