Пінський Л. Е. Бальтасар Грасиан і його добутку I. Життя й особистість — Раздел 2

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - португальців), у Новому Світлі (відпадання Бразилії), у Європі кінця Тридцятирічної війни, як і наслідку цих лих для населення Іспанії, голод і чуму. Як проповідник ми бачимо в ці роки Грасиана в іспанській армії на каталонському фронті "Критикона" Грасиан не забуде згадати про справах під Леридой). У листах цього років до друзів звучить глибокий жаль до розоряється населению, що, відраза до мародерства й грабежів, чинимим обома воюючими сторонами

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "Критикону", монументальному задуму філософського роману про шляху людини в людському суспільстві, підсумку життєвого шляху самого автора. Перша частина (1651, Сарагоса) "доблесному кавалерові донові Пабло де Параду", генералові артилерії й героєві звільнення Лериди від облоги. Відносини з колишнім заступником Ластаносой до цього часу помітно охолонули "Цнотливої Сусанне", слабкій поемі згаданого вище каноніка Салинаса. Видання першої частини "Критикона", що оповідає ще в порівняно спокійному тоні про "весну дитинства й літі юності", мало успіх у читачів (два перевидання "робинзоновского" незвичайного сюжету, і, хоча викликало заздрість суперників (Салинас писав про "занепад" автора "Героя" і "Політика", що нині домагається дешевого успіху в "юрби"), ще не спричинило для автора нових неприємностей

У другій частині ("Осінь Зрілості"), опублікованої в 1653 р. в Уеске (під колишнім псевдонімом Лоренсо Грасиан, відновленим і в перевиданнях першої частини), місцями звучить зарозуміле презирство до заздрісників. Більше "зріла" і для самого автора, їдка в соціальній критиці, особливо в епізоді, що бичує лицемірство світська й духовне ("Обитель Гипокринди", через яку лежить шлях героїв у Будинок чесноти, отрутний епізод, що буяє "особистостями" "роману із ключем"), друга частина "Критикона" переповнила чашу терпіння начальства. Не допомогли й вийшли через два роки цілком благочестиві "Міркування про дієприкметник" (1655) "приписувані" йому всякого роду мирські книги. Пережите країною важке положення вимагало посилення пильності. У Рим один за іншим ідуть доноси на невартого члена ордена, якому довірили кафедру Священного Писання. Але Грасиан не вгамовує. Після виходу третьої частини "Критикона" (1657, Мадрид) новий ректор сарагосской колегії (каталонец, що перемінив колишнього, благоволившего до батька Бальтасару) почув, нарешті, наполяганням невгамовного ворога Грасиана, генерала ордена Нікелю. Грасиану виносять публічну догану, його позбавляють кафедри, забороняють викладати, висилають із Сарагоси й присуджують до строгого покаяння "на хлібі й воді".

Вороги тріумфували. У червні наступного року, у нелюбимої Грасианом Валенсії, місті для нього нещасливому, "листом з пекла", тут впливом користувалися його вороги й заздрісники "Відбита Критика, або Осуд Осуду". автор, Що Зник під анаграмою, імовірно, єзуїт Пабло де Рахас, не просто читач "Критикона", йому відомі і яке- які факти колишнього життя й характер Грасиана. Глузливий памфлет показовий для атмосфери життя Грасиана в останні роки й заслуговує короткого викладу. У Саламанке кружок богословів і професорів обговорює літературну новинку, роман "Критикою", цікавлячись також долею автора. З'ясовується, що Критило (герой роману і явно сам автор, присяжний універсальний "критикан") зараз тулиться в Саламанке, перебуваючи в досить мизерабельном стані

Його, старого "пігмея, що трясеться,", відразу приводять "Критикою". Виявляється, справедлива Астрея відмовила Критило в блаженстві перебування на острові Безсмертя, чого, якщо вірити кінцю роману, він нібито досяг. Ординарець богині справедливості Презирство, як би передбачаючи обговорення роману вченими Саламанки, перелічив Критило всі його гріхи: отут і лихослів'я універсальної сатири ("але ж не личить розумному обговоренню перейти в суцільний осуд"), і дурний, манірний стиль (неосвічені варваризми, модне гострослів'я), і неповага до кращих письменників Іспанії, і наклеп на вален- сийцев, навіть на орден єзуїтів; а саме головне " чиБагато ти знаєш про своїх предках?")hellip; Під прізвищем Грасиан (Хен- Грасиан, або просто Хен) були відомі деякі іспанські євреї XIII "Грасиан" "хен" [807], хоча батьки Грасиана вже давно користувалися репутацією "старих католиків". "Грасиановский питання" про предків автора "Критикона", що сплив в 40- х роках нашого століття й дотепер не цілком вирішений, як бачимо, хвилював і яке- кого із сучасників.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "інтелектуала". Із цим образом погодяться відкликання сучасників і ворогів, а також характеристики по ордені, які в один голос повторюють про "схильність до меланхолії", "жовчному характері", про вічно роздратований, всіма незадоволеному критикані, уїдливому "Моме".

У цьому кволому тілі "Аррогантний" до людської незначності, але "великий друг своїх друзів", з "арагонской вірністю" відданий їм і тоді, коли всі їх покинули; нерідко друг захоплений, жадібний до досконалості й величі людському. А загалом, у відношенні до людей "провінціальністю". Ні в колориті, ні в малюнку вона не йде в порівняння з бурхливими "авантюрними" біографіями Сервантеса, Лопе де Вега. Алемана, Кеведо Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "середовищу", нездатної оцінити оригінальний і сміливий розум. В XX в. дослідники (наприклад, Мигель Батльори, що видається новітній знавець Грасиана), прагнучи до більшої конкретності й безпристрасності, не применшуючи ролі керівництва ордена, складають провину також на особисті недоліки Грасиана, на вічну нерозсудливість цього апологета розсудливості. Резони обох підходів очевидні вже при першому знайомстві з життям Грасиана, але, як звичайно при чисто соціологічному або психолого- біографічному поясненні, не цілком задовольняють. Не проникаючи в суть значного явища духовної культури, до кінця зводи_ не ні до "середовища", ні до індивідуальної психології, критика при тім і іншому підході мимоволі знижує трагізм долі Грасиана.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "згубним" індивідуалізмом, також нового роду самозречення, духовного зречення "безособового" слухняності єдино щирому "покликанню" "понад", а не тільки з- за неуживчивого характеру або "нерозуміння" з боку керівництва "хрестом" для своїх батьків (своїх "вітчимів", padrastros, по саркастичному вираженню самого Грасиана [808]), і треба визнати, то був хрест взаємний. Результат можливий був тільки катастрофічний "ведающегося", "роздираючого", саркастичного сміху, "відчужена" позиція поза зображуваного їм миру, як би "на полях" оповідання: якась "маргинальность" (по влучному зауваженню його дослідника Артуро дель Ойо), у якій немов уже зникло, або не чутно, заглушений цивільний розпач; позиція свідомо безнадійна у відношенні до стану суспільства, "більшості", його наявних сил, зарозуміло уповающая тільки на самотню й незалежно творчу особистість. Саме ця зарозумілість (тому що "міряє по високому" як невблаганній нормі), а не просто сатиричність, до якої в літературі іспанцям століття Грасиана не звикати, повинне було винятково дратувати більше проникливих його читачів і ставило автора в самотнє серед сучасників, крайнє (у житті теж "маргінальне") положення.

И тут доречне зіставлення з Вольтером. Не менше, ніж до Кеведо, якого іноді називали "іспанським Вольтером", застосуємо такий титул до Грасиану, і для обох з особливим акцентом на першому слові. Нижче ми побачимо, що автор "Кандида" і "Простодушного" многим зобов'язаний авторові "Критикона" у жанрі повести "філософської" "універсально критичної". Обоє, Грасиан і Вольтер, замолоду вчилися в єзуїтських школах, обоє пройшли через дисципліну "школи розуму", щоб направити згодом принцип розуму, як принцип суверенний, проти духовних своїх наставників, проти самого духу клерикалізму (Вольтер, зрозуміло, "світська людина" у раннього Вольтера, "герой великих справ" у молодого Грасиана) до більшої тверезості, до "розсудливості" зрілого років. "короля Вольтера", некоронованого короля суспільної думки "келійний" кінець "нонконформіста" Грасиана, надламаного, загубленого в розквіті сил. Національно характерно й те, що, незважаючи на кількаразові політично нелояльні випади, Грасиан, на відміну від Вольтера, жодного разу не піддавався репресіям з боку органів держави, "дусі" з ордена єзуїтів у пізні роки, ще перше ніж, усвідомивши всю хибність свого положення, він побажав хоча б перемінити орден, "Тут я коштую, інакше не можу. Так допоможе мені бог". Саме "нерозсудливість" Грасиана, починаючи із частковостей, із самовільно публикуемих під прозорими псевдонімами книг, виявилося в століттях якоюсь вищою розсудливістю особистого покликання, категоричним велінням і самопроявом магістральної ідеї всього життя


Понравилась статья? Поделиться с друзьями: