• Документы > Історія написання роману Диккенса «Повість про два міста»

    Історія написання роману Диккенса «Повість про два міста»

    Приступаючи до роману, Диккенс, по його власних словах, «в 550-й раз» перечитав відому працю свого друга - історика, публіциста й філософа Томаса Карлейля «Французька революція». Крім того, довідавшись, що Диккенс обмірковує роман на ту ж тему, Карлейль надіслав йому багато книг, історичних і мемуарних. Диккенсу дуже близха головна думка Карлейля: Французька революція - акт історичної відплати панівним класам, що розорили країну й народ Правда, Диккенс не ставив собі мети, на відміну від Карлейля, зобразити реальних історичних діячів, керівників, учасників або супротивників революції. У цьому відмінність «Повести» від історичних романів В. Скотта й від « Бар-Неби Раджа», де зображений «антипапіст» лорд Гордон.

    Але що зближає Диккенса зі Скоттом (і чого немає в «Барнеби Раджі»), так це зображення народу як рушійної сили історії, у цьому випадку - Французької революції. У центрі уваги письменника - долі народні, від яких залежать особисті долі героїв роману В «Барнеби Раджі», як ми пам'ятаємо, Диккенс не давав картини тяжкого становища народу, що було підґрунтям «гордоновского бунту».

    Розповівши про страждання французького народу перед революцією, Диккенс тим самим заперечує своє ж колишнє подання про народне повстання тільки як стихійному, загальному божевіллі, спразі кровопролиття, а саме з таким поданням він створював «Барнеби Раджа». Правда, в «Повісті про два міста» він не раз підкреслить божевільну одержимість повсталою ідеєю руйнування й зрівняє революцію з «недугою».

    Образ « бочки, щорозбилася, з вином» незримо є присутнім на багатьох сторінках роману, але, як би не страшила Диккенса кров, він розглядає революційні події у світлі історичної справедливості Ні, Чарльз Дарней, «дитя» д'евремондов, не винувате в нарузі над людьми, що творили його «батьки». Але коли в залі суду зараховують сповідь Манетта, він і не намагається виправдатися: «Він знав, що його ніщо не може врятувати...

    що він засуджений мільйонами, всім народом - і ніяке заступництво... не може мати ніякої ваги»1.

    Олександр Манетт, щоМ исстрадались людин, мог прости св ворог-навіть погоди_ на шлюб дочк з син один з вони і захища зят у суд Але є «вищий суд», суд «мільйонів». І як не можна не чути в тихій обителі кроків Революції, так не можна уникнути й суду народного. У цьому твердженні - найглибша соціально-історична істина, повідана Диккенсом. Історія, як Тереза Дефарж, безпристрасно трудиться над своїм «в'язанням», але веде невблаганний рахунок соціальним злочинам, що рано або пізно пред'явить всім гнобителям народу Але чи завжди цей суд справедливий до окремих людей? Адже суд історії здійснюють теж люди.

    Саме люди повинні бути завжди справедливі й стежити, щоб Суд залишався Правосуддям. Тереза Дефарж, що пам'ятає страждання народу, Тереза Дефарж, що штурмує разом з народом ненависну Бастилію, права. Тереза Дефарж, що жадає крові Люси Манетт і її дочки тільки за те, що вони близькі до Чарльзу, фатальним образом помиляється «... З дитинства виношуючи почуття затаєної образи й смертельної ненависті до панам, тепер, коли нарешті-те можна було дати волю цим почуттям, вона перетворилася в теперішню тигрицю... От яке серце билося в груди мадам Дефарж під грубим одягом.

    Вона мало піклувалася про свій одяг, але проте плаття було їй до особи, під стать її суворій красі, а густі чорні волосся буйними пасмами вибивалися з-під червоного ковпака. На груди під платтям був захований заряджений пістолет, а за поясом, укритий складками плаття, стирчав відточений кинджал».

    Не можна не помітити, що Диккенс мимоволі захоплюється «суворою красою» цієї жінки-«тигриці» і навіть знаходить пояснення її невблаганності - це ненависть до д'евремондам. Адже замучена селянка була її старшою сестрою, а юнак, проклявший-д'евремондов,- братом Але, бажаючи помститися й безневинним, Тереза Дефарж теж зневажає справедливість, що закономірно, з погляду Диккенса, приводить її до загибелі. Коли, незважаючи на опір служниці, вона хоче ввійти в кімнату Люси, її власний пістолет ненавмисно розряджається, і постріл убиває Терезу Дефарж. А її серцю «тигриці» Диккенс протиставляє любляче, віддане, самовіддане серце Сидні Картону, що їде у возі засуджених на страту. Тільки чудо могло врятувати Дарнея.

    Це чудо робить самотній і нещасний Сидні Картон «Немає на світі нічого краще відданого серця»,- скаже Диккенс на початку роману Немає на світі нічого сильніше відданого серця, говорить він, зображуючи' сміливого, доброго, мужнього Картону, що жертвує собою заради щастя інших. І, може бути, ні в якому іншому романі віра Диккенса в доброту й велич людини, у його здатність любити, не проявлялася настільки піднесено. Ця щира й неминуща віра й робить фінал роману таким хвилюючої, хоча за протиставлення Сидні Терезі Диккенса можна й дорікнути Диккенс був не єдиним письменником XIX століття, що звернувся до подій Французької революції часів якобінської диктатури. Не можна не помітити, що він, як романтик Гюго в романі «Дев'яносто третій рік», протиставляє історичним бурам добре .людське серце, «незмінну», як він затверджує, опору у всіх превратностях особистої й суспільної долі. З тої висоти, на яку він підносить людське серце, Диккенс кидає виклик навіть справедливому суду історії. Він не приймає якобінський терор і пов'язане з ним революційне насильство (хоча приймав його в дні буржуазної Французької революції 1848 року.

    лист Форстеру й слова: «Нехай кров струменіє за спільну справу»). Причина отут у тім, мабуть, що від Диккенса якоюсь мірою вислизнув гуманістичний зміст революції XVIII століття. Для нього Французька революція була й залишалася Актом Відплати, тобто в його розумінні - руйнування, і тільки. Але адже вона відбувалася й в ім'я великих принципів Волі, Рівності, Братерства. От цього істотного її початку він не бачить, і тому Тереза Дефарж для нього тільки знаряддя Відплати й Смерті Але які б не були суб'єктивні омани Диккенса, навряд чи можна сумніватися, що самий його гуманізм, демократизм, ненависть до тиранії й «злочинній байдужності» верхів - все це спадщина великої революційної традиції XVIII століття. Він - друг волі.

    Досить згадати його відношення до в'язниць - скасуванню Флитской в'язниці (про що він із задоволенням пише в одній з передмов до «Пик-викскому клубу»); підпал Ньюгета в «Барнеби Раджі»; ненависть до «похмурої тіні Маршалси»; нарешті, потужну, грізну масову сцену узяття Бастилії в «Повісті про два міста». Вплив революційної традиції був підкріплений і досвідом сучасного чартизму. Це великий вплив і урок, преподаний чартизмом, лягли в основу його соціальної філософії 50-х років

    Вы прочитали материал на тему: Історія написання роману Диккенса «Повість про два міста». Автор Конспект


    ноября 18, 2014 Опубликовано: Документы




    Предыдущее из этой категории:

    Следующее из этой рубрики:



!
Аттестация, обобщение опыта учителя. Здесь вы найдёте конспекты уроков, разработки мероприятий, нормативные документы.
© 2012-2020. Сайт создан для учителей, обсуждаются вопросы педагогики, преподавания, работы в школе.