• Методики > Антон Зудочкин, 11 «Г» клас школи – Раздел 1

    Антон Зудочкин, 11 «Г» клас школи – Раздел 1

    Антон Зудочкин, 11 «Г» клас школи №513 р. Москви «Вірте, російські офіцери, Ви покликані служити благу Росії...» Л. Н. Толстой Велика Перемога! Ці слова хвилюють сьогодні кожного.

    Вони повертають нас на шістдесят років тому в «радісна й гіркий» тисяча дев'ятсот сорок п'ятий рік. Сучасні покоління свято зберігають пам'ять про героїчне минуле свого народу, Великій Вітчизняній війні. Унікальн і незабутніми стають спогади ветеранів. Життя й доля ветеранів - це уроки мужності, достоїнства, патріотизму У нашій школі №513 існує музей бойової слави. Ми постійно підтримуємо зв'язок з ветеранами Великої Вітчизняної війни, що живуть у нашім районі: допомагаємо їм, запрошуємо в школу, щоб поспілкуватися з ними, послухати їхні розповіді про себе й овойне.

    26 жовтня до нас, старшокласникам, прийшов на зустріч Леонід Сергійович Хованский ветеран Великої Вітчизняної війни, військовий розвідник, полковник запасу. Його розповідь викликала в мене великий інтерес, тому мені схотілося зустрітися з Леонідом Сергійовичем поза школою. І от що я довідався Леонід Сергійович народився десятого листопада тисяча дев'ятсот двадцять третього року недалеко від Ленінграда в селі Сольци (нині Нові Кириши).

    Коли йому було чотири роки, умерла його мати. З ним залишилися два брати. Одному було два роки, а іншому - шість місяців. «Молодший брат не вижив.

    Холодн і голодне був час. Батько увесь час плавав на річкових судах, і ми залишалися одні. Добрі сусіди допомагали нам, чим могли», розповідає Леонід Сергійович. Ветеран щиро поділився із мною спогадами про своє нелегке дитинство У дев'ять років Леонід із братом Олексієм на поїзді приїхали в Ленінград.

    У Павловске їх помістили в дитячий будинок. У чотирнадцять років Леонід улаштувався на збройовий завод ім'я Воскова в Сестрорецке. Там він закінчив з відмінністю школу ФЗУ й півроку працював фрезерувальником.

    У цей же час захоплювався музикою й грою в шахи. «Я досить пристойно грав у шахи, навіть одержав перший розряд, що не заважало мені грати на трубі в духовому оркестрі», на мить його особу опромінила проста відкрита посмішка. Я звернув увагу на очі ветерана: світлі, добрі, але разом з тим уважні й строгі.

    У них були не туга й жаль, а рішучість і мужність. Він розповів про свою юнацьку мрію стати військовим Його мрія здійснилася. У тисяча дев'ятсот сорок першому році Леонід Сергійович став вихованцем военноинженерного училища за фахом «військовий музикант».

    «Двадцять другого червня ми із друзьямикурсантами були у звільненні, відпочивали у дворі Михайлівського замка... Із тривогою вслухувалися в слова диктора радіо. Особливо запам'яталися слова із заяви Радянського уряду: «Наша справа праве. Ворог буде розбитий.

    Перемога буде за нами!» Таким залишився в моїй пам'яті перший день війни». У жовтні, достроково закінчивши Ленінградське военноинженерное училище й одержавши звання молодшого лейтенанта, Леонід Сергійович прибув у Москву й брав участь у формуванні шістсот дев'яносто четвертого окремого саперного батальйону десятої Армії Західного фронту. У цей час почалися запеклі бої за Москву. Молодший лейтенант Леонід Хованский стає командиром роти «Наше формування розташовувалося в Красноперекопських казармах, у районі кінотеатру «Форум». Ми намагалися за всяку ціну зупинити ворога на підступах до столиці. Наша рота мінувала підступи до міста, споруджувала дзоти й різні загородження навколо Москви», розповідав ветеран.

    Леонід Сергійович згадує важкі бої за Заячу гору: «Тут німці влаштували опорний пункт. Опанувати ним було неможливо, тому що німці залили схили гори водою, а в ту пору стояли тріскучі морози. Утворилася справжня ковзанка. Тільки з початком нашого настання неприступне зміцнення здалося. Багато бойових товаришів загинули тоді», з гіркотою говорить Леонід Сергійович Під час московського настання німці поразному вели воєнні дії.

    Вони не обмежувалися застосуванням звичайної зброї. Один раз ворог провів «психічну атаку». У ній брала участь добірна дивізія СС «Мертва голова». «Перед атакою німецька авіація бомбила передній край фронту протягом декількох доби.

    Це були «килимові» бомбардування супротивника, які відновлялися кожні друга година. Німецька авіація безперервно бомбила. Міна видавала виття. На людей, які не бували на фронті, це діяло психологічно. Після артилерійської підготовки ворог пускав танки. Снарядів не вистачало, проти танків були пляшки з пальним («коктейль Сталіна»). Атака почалася з парадного маршу німецьких офіцерів під музику військового оркестру.

    Ми в цей час сиділи в окопах. Звичайно, було страшно, але ми намагалися перебороти свій страх. І от, зустрівшись із ворогом віч-на-віч, я не розгубився й взяв німця в полон. Уважаю, що мужність - це бажання надходити чесно, незважаючи на страх».

    Я слухав розповідь і подумки переживав трагедію того страшного військового років. Леонід Сергійович показав мені матеріали з особистого архіву. Він прочитав текст посвідчення, старшого лейтенанта, начальника диверсійної служби третього партизанського загону, виданого йому штабом Рогнединской партизанської бригади від десятого вересня тисяча дев'ятсот сорок третього року. У документі зазначено, що із двадцять шостих вереснів тисяча дев'ятсот сорок другого року Л. С. Хованский проходив військову службу в партизанському загоні Його роту закинули в Брянські ліси, у тил до фашистів, у якості разведивательнодиверсионной групи.

    Перед ними стояло завдання: проводити разведрейди разом із брянськими партизанами, пускати під укіс ворожі ешелони, громити гарнізони ворога. Один раз група Хованского забезпечила вихід кінного корпуса генерала Белова з оточення. «У завалах ми зробили прохід, а іншу місцевість замінували. Гинули люди, жодна кінь не вийшов з оточення... Пробираючись до німецьких тилів, ми бачили місця боїв кінного корпуса. Страшні картини війни вставали перед очами: розбиті візки, убиті коні, люди. Усе, що ми тоді почували, неможливо описати словами», з гіркотою згадував колишній командир партизанського загону.

    У січні тисяча дев'ятсот сорок третього року Леонід Сергійович одержав контузію й занедужав сипним тифом. «З Великої землі був викликаний літак. На цьому літаку мене перевезли через лінію фронту й помістили в підмосковний військовий госпіталь, що перебував у будинках колишнього санаторію Комінтерну (район міст Загорськ - Пушкино). Через місяць мене виписали, і я знову повернувся у ворожий тил до моєї бойової групи».

    Ветеран з гордістю згадував про відношення до нього в загоні. Мені стало відомо, що партизани любили свого командира. Йому говорили, що він народився в сорочці: ні куля його не брала, ні осколки снарядів.

    Солдати не боялися ходити з ним на виконання важких бойових завдань. «Багато хто були старше мене, і позаочі говорили, що я хоробр і розумний, хоча й називали «синком». Тоді ж, у тисяча дев'ятсот сорок третьому році, лейтенанта Хованского нагородили орденом «Вітчизняної війни другого ступеня». Група успішно виконала завдання командування - підірвала залізничні колії й ешелон, що рухався по них. «Одержати орден було приємно, але більшою нагородою для мене було те, що про мене написали в партизанській газеті. У партизанському загоні стали поширюватися слухи про те, що німці в сусіднім селі запропонували за його голову нагороду: будинок, дві корови й кінь. З більшим подивом я прочитав у бойовій характеристиці старшого лейтенанта Хованского, що «за час його керівництва диверсійної служби його загоном було спущено під укіс шістнадцять ворожих ешелонів з живою силою, технікою, продовольством, боєприпасами супротивника, висаджений один міст через р.

    Ветьму, знищено дванадцять машин супротивника.… При особистому керівництві тов.

    Хованского групою спущено під укіс три ворожих ешелони з живою силою, особисто тов. Хованский підірвав один танк середній і одну автомашину з боєприпасами супротивника. Брав участь у бойових операціях загону. Знищив шістсот метрів зв'язку».

    Але війна - це не тільки нагороди й заохочення, це, насамперед, смерть. Командир втратив багатьох бойових товаришів під час бойових операцій. «Ховати друзів було самим важким завданням для мене», сказав Леонід Сергійович. Він згадував про жорстокі розправи фашистів з полоненими партизанами. «Німці жорстоко зверталися з полоненими, вони вирізали в партизанів на спинах зірки, прив'язували людей до возів і возили по селах для лякання мирних жителів». У цей момент розповіді голос Хованского став тихим, ветеран зробив паузу, а потім продовжився Двадцять шостого вересня тисяча дев'ятсот сорок третього року партизанські загони в результаті настання радянських військ зустрілися із частинами діючої армії, і Леонід Сергійович за наказом Сталіна був відправлений учитися у військову академію Генерального штабу в Москву.

    «На цьому війна для мене закінчилася, але військова служба однаково тривала». З тисяча дев'ятсот сорок третього по тисяча дев'ятсот сорок восьмий рік він одержав два вищих військових утворення, до тисяча дев'ятсот п'ятдесят другого року служив у Головному Розвідувальному Керуванні Генерального штабу, з тисяча дев'ятсот п'ятдесят другого по тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий роки виконував спеціальне завдання в ГДР. Куди тільки не заносила доля нашого героя! Він був в Алжирі, Франції, Індії, Малі, Швейцарії. Згодом він займався педагогічною діяльністю в Суворівському військовому училищі, готовив кадри військових перекладачів-референтів у Московському інституті іноземних мов ім. М. Тореза (нині Московський Лінгвістичний Університет).

    Вы прочитали материал на тему: Антон Зудочкин, 11 «Г» клас школи – Раздел 1. Автор Конспект


    января 10, 2017 Опубликовано: Методики




    Предыдущее из этой категории:

    Следующее из этой рубрики:



!
Аттестация, обобщение опыта учителя. Здесь вы найдёте конспекты уроков, разработки мероприятий, нормативные документы.
© 2012-2020. Сайт создан для учителей, обсуждаются вопросы педагогики, преподавания, работы в школе.