• Документы > 10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 2

    10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 2

    — Починає стригти. «Лялька» крекче, але мовчить, доки терпіти стає нікуди.

    — Стасю, може, спробуй ти? У мене пальці болять.

    Мабуть, це чуб такий твердий, — назбиткувавшись досхочу, подає ножиці старості бараку «Б». — Дзінькує, дзінькує, Вацю. ЯПостараюсь м’яко, хоча вони й твердочубі. Від його «м’якої» стрижки в’язень зводиться на стільці навдибки. — Цо то є?! — Ображається Стах.

    — Цо, я погано стрижу? Ну, то нєх візьме Франтішек.

    Візьмеш, Франю? — Давай, Стасю. Здається, ніби тут між ними панує сама інтерслов’янська Ніжність та любов. Самі ласкаві, зменшувально-пестливі відносини. — Подь сем!

    — Зовсім з іншим тоном береться за прищулену «ляльку» староста бараку «С», нависає над нею майже двомет ровий громило Франьо з жирною прищуватою шкірою. Це під ним знітився мій бідний одноліток, сумний Михась, і тут попав у халепу, жмуриться й плаче. Але знущання стерпів, бо вже навчений кулаками Еджі. Наступна «лялька» під рукою Франьо мала слабкіші нерви. Рослий росіянин підхопився на стільці з шаленим риком на першому ж порухові ножиць. Його тут же вкрили гарапниками і кийками. Приборкання нетерпеливих продовжувалось.

    На щастя, доки дійшла моя черга, зграя встигла натішитись. Посвячення у в’язні штрафтабору завершилось розподілом новачків. Мені дістався барак «С». Тепер у мене були власні нари на першому ярусі і персональний номер зібцензібнундц-ванціг — сімнадцять-двадцять сім… Постарався запам’ятати його, як своє ім’я. І навіть більше, бо, не доведи Господь, аби його накликали, а ти не обізвався…

    Сонце хилилось до заходу. Десь надворі почулось несамовите: — Аппелль!!! Аппелль!!! — Аппелль!!!

    — Тигром заревів у бараці громило Франтішек. — Аппелль!!! — Хором повторили всі штубові. Капо розперезали бичі, заляскало по штубах, у коридорах. Завирувала маса тіл. Все зривалося з ніг і летіло стрімголов, душилось, прориваючись до апельпляцу з якомога меншими втратами.

    У гущі ж ляскали бичі, видобуваючи то тут, то там утробний стогін. На поворотах свистіли гарапники-стимулятори. Жива лава нагадувала величезну отару овець з розкиданими по ній пастухами, завдання яких — зчинити найдикіший гармидер. Минуло три хвилини, і на величезному пляцу вишикувалось каре, в якому, коли глянути від центру, кожен в’язень був на виду. У центрі каре стала есесівська головка табору: комендант, рапортфюрер, офіцери. Розпочалась вечірня перекличка — ап-пелль. Штубові доповідали бараковим, баракові — табірному старості.

    Той подавав рапорт заступникові коменданта — рапорт-фюреру про наявність гефтлінгів. Рослий комендант з високою тулією кашкета сказав напутнє слово новачкам, розпочинаючи його з поважних сентенцій та поступово розпалюючи себе, доки не почав шаленіти на адресу можливих порушників і саботажників, що намагалися діяти на користь ворогам фатерлянду. І на найвищій ноті пообіцяв безпощадно знищувати всякого, хто посміє чинити саботаж тут, під його рукою, чи підбурювати до нього. Він буде їх вішати ось тут, у центрі апельпляцу! Кінець аппелю був таким же бурхливим, як і його початок. Перед начальством всі придурки зі шкури лізли, аби нанести якомога більше ударів гарапниками, гумовими кийками, в яких на кінці залито по двісті грамів свинцю. Сідало сонце в піщаних горбах за табором.

    Худющий молодик щурився на промені у вікно, звішуючи ноги з верхнього ярусу нар. — Ех, гітарочку б сюди… — намагався збадьоритись впалими грудьми. — Сонечко сідає чисто. Отже, нині будуть гості.

    Заступала зоряна ніч. Бараки затопив мутний, тривожний сон.

    І нараз його сколихнуло нестройне, марудне завивання сотень голодних гієн. З північного сходу линув розпачливий плач далеких, близьких сирен. Одні зривались із високих тонів, інші починали збиратися на них. Вся глибина багатомільйонного Гамбургу моторошно клекотіла. Там вже починали гатити по зорях частими розривами зенітки. — Флігалярм! Флігалярм!!

    Повітряна тривога!! — Рознеслось по табору. — Антретен! Шикуватися! — Не додумайтесь ховатися під нарами, — радили бувальці новачкам. — Знайдуть.

    І — розстріл на місці. Вже не раз бувало. Довго тягнеться час. Аж ось біжить кур’єр. — Можна виводити. Коло воріт оточує підсилена варта.

    Колона бараку «С» переходить дорогу у напрямку судохідного каналу з прямовисними бетонними берегами. Височенні пенали елеваторів з глибокими підземеллями. Тут гарантовано: коли влучить бомба, відразу заллє водою, перш ніж гефтлінги розбіжаться. Але ризикують і самі есесівці. Ось чому так нервують. У підвалі сухо.

    В’язнів пресують, мов тюльку в бочці натощак. Спиною відчуваєш сусіда спереду. Та й цього мало. Сюди, у глибоке безмов’я сягають потужні поштовхи з поверхні. Товстий есесівець на прозвисько Жлукто, тримаючи автомата наперевіс, тицяв ним у груди, в обличчя.

    Розширював прохід посередині, аби мати на виду кожне лице, бачити по ньому ворожі наміри. Дарма, що бетонні стіни не розтягались, прохід йому вдалося розширити до півтора метрів. Штрафтабірники прямо повлипали один в одного, стаючи навшпиньки і майже не дихаючи. Зате Жлукто походжав між двома живими стінами й пильно вдивлявся через голови, раз по раз оглядаючись несподівано. В одному місці знялося глухе ремство. — Лайно видавили з чоловіка.

    Удристався… Прямо на мене…

    По проходу туди повільно наблизився контужений есесівець Моргалка. Повіки його без кінця кліпали і тріпотіли. Щоки й губи час від часу смикались. Коли уважно пригледітись, можна безпомилково визначити автора «парфум-ного» нежданика. Це отой сутулий кістлявий француз, власник оригінального носа «а ля папуга». Моргалка намірився видобути його з пресованої маси гефтлінгів. Для того довелося їх потиснути і в поперечному вимірі (то дарма, що в кількох із них тріщали ребра).

    У вершині начебто вирубаного стамескою в деревині трикутника стояв більш ніж збентежений француз, підтримував штани на сплюснутому животі. І під ним на цементі — плямка. Моргалка відступив ближче до своїх, аби тили стали надійними, поманив провинника за собою. Той підкрадався несміливо, а Моргалка все підманював і підманював.

    І раптом коротким штурханом дав під здухвину. З насолодою, з радою усмішкою спостерігав, як він корчиться з перехопленим диханням, тримаючи живота так само обома руками. — Я тебе вилікую. Підходь, підходь, увіллю ще тобі міксту ри, — манив до себе Моргалка. Десь нагорі бушувала вивільнена стихія війни. Моргалка, з усього видно, сам був зі страху перед бомбуванням близький До вивільнення нежданика. Тому методично мордував хворого і беззахисного, аби відволіктись самому.

    На клич «Арбайтскомандо формірен! » після вранішнього апелю починалась шалена біганина, особливо на першій фазі, коли форарбайтер-виконроб простягав правицю вбік і командував: — Гафенкомандо! Добра половина табору кидалась під ту руку, мало не затоптуючи ближнього.

    Це була команда портових вантажників. Команда з інтересом. Там вантажили все від заліза до зерна, котре можна пожувати. Розказували, попередній комендант не тримав залізного порядку. При ньому до табору проносили зерно в потайних кишенях. В топках, у грубах смажили і хрупотіли по всіх бараках жито, горох, ячмінь.

    Теперішній суворо заборонив під страхом кари як за крадіжку. Лишалось одне: наїстись у порту.

    Бажаючих на гафенкоманду — не було відбою. Пробував і я попасти. Але там підібралася своя спайка, крізь неї не пробитись. Виконроб відраховував певне число рядів, інші, облизнувшись, відходили. — Кабелькомандо! Сюди менша давка. Та попит не спадає.

    Тут найслабкіше місце — транспорт. Людей заганяли на великі вантажівки чоловік по п’ятдесят. Набивали навстоячки вище всяких меж.

    При їзді борти скрипіли, готові тріснути, бо люди шарахались у бік нахилу, гнулись, як пучки лози. Крайнім доводилось надто скрутно під навалою. А відстань вибоїстими манівцями неблизька. Фронт роботи був розтягнутий у кількакілометрову лінію.

    Спереду — копання канави. За ним — укладання опорних цеглин на ребро під кабель. Далі — розмотування кабеля з котушки, перетягування всієї довжини на кілька метрів. Тут можна ворушитися знічев’я, доки сусід щось робить.

    Потім він буде рухатись вхолосту, а ти попрацюєш, поки за тобою спостерігає есесівець. Найчастіше я попадав до цієї команди.

    — Баукомандо! У ній також попит перевищує пропозицію. Бо лишатись у таборі — це мука. Весь день тут нишпорять капо, шукають, над ким позбиткуватись.

    Відпрацьовують свій харч, аби не відрахували з команди придурків. То тут, то там по табору «пастухи» з бичим гарапником.

    Попереду хвиляста лінія, ні то розвалькувата вервечка гусей, ні то кроликів, Це капо «пасуть» «жабенят», в’язнів, які повинні стрибати по-жаб’ячому. Оте каторжне стрибання навприсідки знесилює вже через кілька метрів. «Жабеня» валиться набік. І тут приходить на поміч гарапник із бичої жили, що смугує без упину, доки знову не станеш навпочіпки. Баукомандо відбудовує спалені фосфорними та термітними бомбами багатоповерхові будинки у Гамбурзі. Туди нас водять пішки, з собаками-вівчарками. Значна частина дороги пролягає попід муром.

    Вы прочитали материал на тему: 10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 2. Автор Конспект


    мая 11, 2016 Опубликовано: Документы




    Предыдущее из этой категории:

    Следующее из этой рубрики:



!
Аттестация, обобщение опыта учителя. Здесь вы найдёте конспекты уроков, разработки мероприятий, нормативные документы.
© 2012-2020. Сайт создан для учителей, обсуждаются вопросы педагогики, преподавания, работы в школе.