• Документы > 10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 1

    10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 1

    Горів метал, кипів граніт... Несли недолітка-билину Шалені вихри... Іван Шевченко В автобіографічній повісті Івана Шевченка «впоперек ночі» Розповідається про війну, про пережите автором під час перебування у фашистській неволі, коли його — п’ятнадцятирічного хлопця — разом з іншими юнаками й юнками було вивезено До Німеччини в рабство. Багато років пройшло з того часу, але «гострі леза пам’яті» не дають спокою тим, «хто по війні почав свої дороги і хто пройшов її пекельний круг». Іван Шевченко нічого не забув, бо надто страшні віхи містить його остарбайтер-ський послужний список: • 14.04-1.05.42.

    м. Ротенбург, робітник залізниці, особистий номер — 36, втеча; • 1.05.42-25.12.43, Герман Гільмер, Зудербург, 4, крайс Іль-цен, остарбайтер, втеча; • 27.12.43-14.01.44, ув’язнення в ратгаузі («Холодній») м. Золь-тау; • 14.01-14.02.44, м. Люнебург, слідча тюрма, гестапівські катівні, будова міського бомбосховища; • 14.02-25.06.44, штрафний табір Гамбург-Вільгельмсбург, особистий номер — 1727; • 25.06.44-14.04.45, остарбайтер, Герман Гільмер, Зудербург, 4, крайс Ільцен. Спогади письменника — не тільки данина пам’яті, а зайве нагадування нині живущим про не таку вже й далеку історію, аби знали, що таке фашистське рабство. Ця страшна правда з перших вуст, без перекручувань, має вилікувати деякі гарячі голови, що здатні повірити жахливим нісенітницям про те, що фашизм ніс країнам свободу і прогрес, і, що, якби «гірше воювали» наші батьки й діди, ми б давно жили, як усі цивілізовані європейці. ВПОПЕРЕК НОЧІ (Уривок з повісті) ГАМБУРГ-ВІЛЬГЕЛЬМСБУРГ Штрафний табір з перших кроків показав шакалячий оскал.

    У складі речей, кладучи перед в’язнем обслуги стягнуту рукавами синьої спецівки одежу і черевики на шипах, я найперше молився про себе, аби мамин оберіг у рукаві шевйотового піджачка і надалі не попався нікому під руку. Але змія вжалила з несподіваного боку. Завідувач складу, одутлий есесівець на прізвисько Тюлень (по-німецьки Роббе) за те, що мав голову без шиї, вона росла прямо з плечей, несподівано перепинив свого підлеглого, який збирався вже нести мої речі.

    — Що то в тебе там? — Послав руку до черевика. — Це твій фойєрцойг?! Запитав мене грізно, виймаючи запальничку. Роббе понюхав її сам, потім злобно ткнув мені прямо в ніс. Запальничка тхнула бензином.

    Під затерплим носом повзла тепла краплина. Я ошелешено дивився на Тюленя, мов на фокусника-чародія. Як вона там виникла?! — Ні, це не моя. У мене такої не було.

    — Так ти її украв?! Ти хотів нам влаштувати пожежу! Ду, люгнер унд діб! Ти, брехун і злодюга! Алекс!!

    Хлопчина з навитими через плече кільцями гарапника стояв перед ним. — Всип йому парочку гарячих. Добре всип! Хлопець наблизився до мене, змотуючи на ходу кільця з пле ча…

    — Біжи швидше на вихід, — сказав тихо. Підлога загула під босими ногами. Позаду гнався вогнедишний дракон, лизав по голому тілу вузькими гарячими язиками. Двері хряснули, розчинені лобом. — Цурик! Нох айн маль!

    — Завернув Роббе. — Назад! Ще раз! Із його налитих жиром очиць витікала насолода. Провівши Ще раз мій шпаркий біг, Роббе одвернувся й тут же назирив нову жертву — високого, сутулуватого хлопця з м’ясистим носом. Попередньо пошарив у кишенях його одежі і вивудив блискучий ланцюжок.

    Хлопець здивовано вирячився на браслет. Отже, це був також витвір «чародійника», як і «моя» запальничка. Що не молився, що не божився володар носа, все одно лишився винним. Цього разу екзекуцію чинив Роббе власноручно. Тримаючи ланцюжок напоготові, пальцем гибав до себе: — Ком гер… Ком гер…

    — поїдав удавом хлопця, наче кролика. Під його тупим поглядом розчервонілий ніс то наближався, То панічно сахався ланцюжка, доки масивнішим кінцем все ж попадало по ньому. Раз від разу ніс набрякав, набираючи густої фіалковості. — Ком гер… Ком гер…

    — смакував Тюлень. — Ходи сюди… Ходи сюди…

    — куди йому подітись, мусить підставляти на потіху. А надворі коло складу на нас чекала динамічна команда капо — табірних поліцаїв — зі старостою табору на чолі. Всі вони з привілейованих в’язнів-придурків, кажучи табірною мовою.

    Нарешті «ніс» таки звільнився від браслета й удава. Але попав з вогню та в полум’я: капо негайно розпустили гарапники на всю довжину, погнали всіх до вашерауму — на миття під холодним душем. Вкритих гусячою шкірою, зате чистих, переодягнених у казенне, табірне, капо з новою енергією почали «гріти». Загнали в затишок за якусь будівлю і там тренували, як одним-єдиним Для всіх махом зривати з голови мютце, наносячи собі по правому стегну удар, схожий на постріл хлопавки.

    Не всі мютце «стріляли» з першого разу і далеко не всі враз. Проте гумові кийки з нагаями не дрімали.

    А табірний староста не поспішав наздоганяти нас. — Мютце ап! Пум! — Мютце ауф! Ф-фу!

    Для першого разу терпимо. «Мютце ап! » ще встигне в’їстись Вам у печінки. З-за рогу виткнулась постать табірного старости.

    — Мютце ап!! Пум!! — завмерли гефтлінги. — Рувно стачь, кур-рва ваша мачь!! — накрив мокрим рядном лагерельтестер. — Я юж тромбе пувгоджіни, а ви шпічє, скурві сини. Рувно стачь, кур-р-р-рва ваша мачь!!!

    Це найстарший над в’язнями, наш цивільний начальник, поляк Еджьо, почав «інструктаж молодого штрафника». Подає себе у ролі такого капрала війська польського. Битих півгодини шаленіє, доводить себе до піни на губах.

    Задихаючись від люті, збиткується, вивергає потоки римованого лихослів’я. — Ви, Сталіни, скурві сини — бяворуси і русини! Барзо пис ки ваше гвупє, трафі пєрун вам на дупє! Рувно стачь, кур-р-рва ваша мачь!!! У синьому шевйотовому костюмі. Штани — морський кльош.

    Білий комір сорочки викинутий поверх піджака. Хвацький по-польському картуз із лакованим козирком. Плечиста фігура дихає бичим здоров’ям і непотраченою енергією. Пружно, мов барс, походжаючи перед строєм за якимось дерев’яним пакгаузом, він мацає зап’ястки і перетирає поглядом кожне обличчя. Можна подумати, ніби Еджьо хрипкувато розважається, бажаючи посмішити нашого брата.

    Позад строю регочуть жеребцями капо. Дехто з наших і собі сприймає це за чисту монету, за дозвіл схвально реагувати. — Цо ще шмєєш? Ходжь тутай, курво! — лагерельтестер вихопив з шеренги мого напарника по бетономішалці, який зачудовано розтягував губи на ті словесні фігураси.

    — Мютце ап, бидво, перед лагерельтестером! Як шє називаш?

    Ти, Сталіне, чєбє питам! — Я не Сталін… Я білорус…

    Михасем звати. — Єстеш бяворусинем — і не Сталінем? Ти, курво, не єстеш Сталінем?! Пудові кулаки табірного старости запрацювали по обличчю Михася, розмальовуючи малиновими патьоками. — Но? Тераз ти, чарвона швінє, єстеш Сталінем?

    Єстеш? Єстеш?! — Так…

    Так, пане… — скис Михась. — ЯСталій… Я Сталін… — Вруцай шє там, на своє мєйсце. Прентко!

    Сполоснувши ще декількох уподобаних штрафників їхньою юшкою, надравши горло до хрипоти, Еджьо стомився. Подав знак своїм капо гнати люнебурзьку команду на стрижку.

    І на цьому завершив наше знайомство з собою. Парикмахерська розміщувалась у баракові «А».

    В порожній кімнаті — простий стілець. Таких цируликів сюди нашилось достобіса. Один стриг, інші зубоскалили, цебто, асистували. Час від часу стригалі змінювалися з тим, щоб клієнт мав можливість оцінити все різноманіття методів і стилю майстрів. Були тут і баракові придурки, і штубові. Один тільки барак «А» налічував двадцять штуб по декілька десятків чоловік у кожній.

    — Прошу сідати, — промів стільця штатний цирульник яко юсь запраною до дірок ганчіркою. — Як бажаєте, що вам зроби ти? Високо підстригати, середньо чи низенько? Клієнт водить очима по боках, поглядає на маестро. Схоплює бісики в зіницях «асистентів». Помічає гумові кийки в руках одних, довженні гарапники в інших.

    І не наважиться подати голосу. Щось тут схоже на ляльковий спектакль, у якому глядачами є оці придурки, озвучником і водієм — цирульник, а бездушною лялькою має бути в’язень. — Вас тільки побреїти, чи й постригти вуса?

    — Продовжує маестро. — Постригти і побреїти, — мають своє на увазі «асистенти». — Помити голову і шию з милом? — І освіжити кольонською водою, — гигочуть. — Припудрити й намазати кремом. — Причесати як?

    Наліво, направо? Вгору, вниз чи з проділом? Ах, у вас відняли гаманець! Тоді будемо стригти високо. Парикмахер бере з вікна тупенні ножиці, починає шкригати. Клієнт морщиться, шипить, ледве стримуючись.

    — Що, скубе? — співчутливо довідується майстер. — А так скубе? — Трохи…

    — видушує з себе під сміх придурків. — А так? — ще дужче смикає стригаль. — Краще? — Так наче краще, — пробує підлизатись в’язень. — Тоді я так і буду.

    Патрає, наче курку, доводить клієнта до слізного стогону. Регіт серед «асистентів». — Ні, ти не так, Яросю. Дай-но я, — відбира ножиці староста бараку «А» Вацлав. — Він дуже скубе, правда ж?

    — Довірливо питає «ляльку». — Та… Скубе.. — Правда ж, я краще? Еге ж?

    Вы прочитали материал на тему: 10 клас. «Впоперек ночі». невигадана повість (2000 рік) – Раздел 1. Автор Конспект


    мая 11, 2016 Опубликовано: Документы




    Предыдущее из этой категории:

    Следующее из этой рубрики:



!
Аттестация, обобщение опыта учителя. Здесь вы найдёте конспекты уроков, разработки мероприятий, нормативные документы.
© 2012-2020. Сайт создан для учителей, обсуждаются вопросы педагогики, преподавания, работы в школе.